ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ ПРОФЕСОР МИКОЛА КОРПАН
25 січня 2025 року на порталі Незалежного Медіа Форуму з’явився мій пост «Професор Микола Корпан та його послання світу», який зібрав біля 220 тисяч переглядів. В цій статті я коротко розповів про видатну постать сучасної України – випускника Київського медичного інституту, світової слави хірурга, директора Інституту кріохірургії у Відні, члена-кореспондента Національної академії наук України, професора Миколу Миколайовича Корпана. Він був ініціатором та співавтором «Послання громадян України до світових лідерів та міжнародної спільноти», підписаного 77 представниками громадськості України. В цьому драматичному документі сучасності звучала тривога за долю України, надія, що наші союзники не допустять нової мюнхенської зради.
Відтоді почалося наше регулярне листування з Миколою Миколайовичем, в ході якого я звернув увагу на неповторний поетичний стиль його листів. Хоч він закінчив Київський медичний інститут набагато пізніше за мене, ми згадали багато спільних знайомих – професорів, видатних лікарів, наших колег, яких шануємо й досі пам’ятаємо .
Професор Корпан пройшов важкий шлях від рядового хірурга Олександрівської лікарні в Києві до всесвітньо відомого лікаря у Відні, одного з засновників кріохірургії (лікування за допомогою низьких температур), лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки й Міжнародної високопрестижної премії миру GUSI (Філіппіни), Президента Світового руху проти пухлин, Президента міжнародного товариства кріохірургів.
М.М.Корпан увійшов в історію України, врятувавши життя майбутнього президента В.Ющенка. Свого часу це була дуже гучна подія. Я не знаю, чи/і як віддячив Віктор Андрійович своєму рятівникові,- не питав про це професора,- але вважаю, що треба було в Києві відкрити Інститут кріохірургії та запросити академіка Корпана очолити його...
Микола Миколайович до всіх своїх чеснот дописав звання завзятого драйвера, який на своєму авто робить далекі перегони Відень-Київ, Відень-Рим, Відень-Мюнхен. Енергії цього 68-річного доктора, який не знає відпочинку, можуть позаздрити набагато молодші колеги.
Наше дружнє листування виявило не лише близькість спогадів випускників однієї Alma Mater, але й повну тотожність політичних поглядів на історію України, її сучасний стан та міжнародну ситуацію. В одному з листів він писав мені:
« … Із першого дня московітської військової кривавої навали звертав увагу та закликав Президента США Байдена і Прем’єра Великобританії Бориса Джонсона разом в спільній багатогранній співпраці з китайським Президентом Сі Цзіньпіном виступити анти-путлерівською коаліцією з перспективою перерости в триангулярний механізм управління світом в складі США-ЄС-Китаю…І зараз ми бачимо саме повернення до такої стратегії в світовій політиці…»
На початку літа 2025 професор Корпан вирішив відвідати мене. Я був дуже радий – хотілося побачити й познайомитись зі знаменитим земляком, великим хірургом та громадським діячем. Я згадував свою дружбу з Миколою Михайловичем Амосовим
(1913-2002), геніальною людиною – хірургом, філософом, письменником, який відіграв велику роль у моєму житті.
Ми довго узгоджували з професором Корпаном строки і формат його перебування в Норвегії, враховуючи його неймовірну завантаженість. Нарешті, я зустрів його на порозі свого дому.
З перших звилин я відчув дружнє тепло, що випромінювала ця кароока струнка людина. Ми розмовляли з ним кілька годин поспіль, наче давні друзі, пили каву, потім повечеряли в колі моєї родини – доньки Богдани, зятя Андрія, внуків Олеся й Анатолія. Він подарував мені пам’ятні сувеніри й серед них – безцінний подарунок: монументальну двотомову монографію його авторства – Посібник з кріохірургії, що прикрашає кращі медичні бібліотеки світу. Я подарував йому кілька своїх книжок, англійський переклад однієї з яких Микола Миколайович спонсорував.
Ми зустрічалися лише один день, але цей день назавжди увійде в мою пам’ять, в хроніку моєї сім’ї як подія незабутня. Тоді ж домовилися, що М.Корпан дасть мені інтерв’ю, відповість на мої запитання. Незважаючи на всю свою зайнятість, Микола Миколайович виконав свою обіцянку, та ще й як! Додав до тексту інтерв’ю поетичну «Прелюдію».
З задоволенням оприлюднюю його текст. Всі компліменти на мою адресу приймаю з вдячністю та приємністю, але , як старий скептик і песиміст, з поблажливою іронічною усмішкою.
З його медично-наукових відповідей, можливо не завжди зрозумілих пересічному читачеві, слідує, що професор М.Корпан є першовідкривачем нового, неймовірно важливого напряму лікування онкологічних захворювань - біокріоімунології, складової частини імунологічної науки. Саме на імунологічні методи боротьби зі злоякісними пухлинами покладаються сьогодні великі надії.
Його думки про міжнародне становище України свідчать про вистраждане розуміння процесів, що відбуваються, його сподівання на майбутнє поділяють мільйони наших громадян. Нехай збудуться пророцтва Великого Українця Миколи Корпана.
Юрій Щербак, Голова Ради Незалежного Медіа Форуму, лікар і письменник.
* * *
ПРЕЛЮДІЯ
до зустрічі та інтерв’ю з відповіддю на поставлені питання. „Живемо… біжимо!”
Норвегія, 22 серпня 2025 року
Хіба може серце забути той неповторний ранок - п’ятницю, двадцять другого серпня цього року? Хіба може людська пам'ять стерти зі своїх глибин оту мить буття серед малих і широких, крутих та звивистих доріг, що ведуть нас крізь життя до невидимого горизонту?
Напередодні в Осло пройшов лагідний дощ, і легкий північний вітер нагадав про суворий материковий характер європейського клімату.
А вже наступного ранку світ постав переді мною зовсім інакшим: у тиші розсипалося тепле, ласкаве проміння сонця, що наче відкрило двері у новий день. Перед очима простягнувся незвіданий
шлях - норвезький автобан, що веде з Осло углиб північних країв нашого європейського континенту.
Я вдихав гармонію навколишнього світу, немов уперше бачив його: соковиту зелень узбіччя, трави, які не встигли вигоріти під літнім сонцем; невисокі скелясті гори, розсічені вузькими фіордами; озерця, що блищали, мов осколки неба серед землі. Десь
між ними золотавими клаптями світилася стигла пшениця - знак людської праці, що з’єднує землю і людину. Час від часу я фотографував і фільмував ці краєвиди, намагаючись зупинити їх у вічності, аби бодай часточку тієї краси забрати із собою.
Я дивувався силі людини, яка змогла пробити кам’яні серця гір і прокласти крізь них
кілометрові тунелі, вимостити дороги для спілкування і мандрів. Над головою, у небесній блакиті, повільно пливли білі й попелясті хмарини, кружляючи вічний небесний танок.
І тоді мене осягнула думка: ось вони, мовчазні, але живі свідки мільярдоліть творіння нашої планети, унікальної домівки всього живого, серед якого
людина - лише одна з ланок великої еволюції, нинішній Homo sapiens.
Та водночас я мав бути уважним: дорога вимагала дисципліни. Автобан, обсипаний численними камерами, пильно стежив за кожним кілометром. Швидкість то спадала, то зростала з математичною точністю, і мій японський гібрид, взятий у прокаті в Осло, слухняно відгукувався на кожен мій рух. Уздовж траси траплялися поодинокі будинки
й споруди, зведені в характерному північно-скандинавському стилі - простому,
стриманому й водночас напрочуд виразному.
Мій шлях вів мене до довгоочікуваної зустрічі з Юрієм Миколайовичем Щербаком - Великою Людиною і Славним Українцем. Він був і залишається Професором і Лікарем, успішним Дипломатом і Титаном-Літератором, постаттю, що вписала яскраву сторінку у багатовікову історію Київської Русі та в новітнє відродження Української держави.
Минуло трохи більше години дороги, й ось на горизонті постало чепурне норвезьке
містечко. Тут тимчасово мешкає Славетний та Великий Українець сучасності Юрій Миколайович Щербак - дорогий моєму серцю, а водночас і мільйонам українців, яким він став близьким своїм словом, думкою і прикладом.
І раптом у слухавці пролунав добре знайомий голос. Голос, який я чув у багатьох відеозаписах, але тепер він звертався безпосередньо до мене.
- Почекайте хвильку, - лагідно, з теплим басистим відтінком мовив Юрій Миколайович. Зараз попрошу Богдану, мою доньку-лікарку. Вона все знає тут. Це
недалеко від нас.
Я подякував і налаштувався чекати. Минуло зовсім небагато часу, і на дорозі з’явилася
невеличка автівка японського виробництва - немов старша сестра моєї орендованої. З неї вийшла справжня українська красуня: лагідна усмішка, теплий погляд, бархатний голос. Це була Богдана.
Вона підійшла до мене спокійною, впевненою ходою. У її постаті відчувалася внутрішня гідність, у голосі - лагідність, а в усмішці - щось по-родинному близьке.
Вона привіталася, і ми рушили далі тією вулицею, яка вела до оселі, де мешкає Юрій Миколайович. Серце моє билося частіше: адже я наближався до зустрічі із етнічним Українцем, Колегою і Людиною, яку давно поважав і шанував за її духовний,
інтелектуальний, творчий та патріотичний подвиг.
Ми під’їхали до невеличкого будинку, оточеного охайним садочком, де природа й
людська рука злилися в єдине. У повітрі відчувалася чистота і тиша норвезького краю, але водночас - тепло справжнього українського дому. Двері відчинилися, і на порозі з’явився Юрій Миколайович. Його постать, його доброзичливий і водночас проникливий погляд, голос, що линув із глибин серця, - усе це справило на мене
незабутнє враження.
Ми привіталися, і перші хвилини нашої зустрічі були сповнені тієї особливої тиші, яка виникає тоді, коли слова здаються зайвими. Бо вже сама присутність такої Людини поруч є красномовнішою за будь-які фрази.
У його домі панувала простота і світло. На столах - книги, рукописи, світлини, на
стінах - символи української культури й історії, вміло і талановито намальовані картини внуків. Це було не лише житло в чужій країні, а справжній духовний осередок - маленький куточок України серед норвезьких гір і озер.
Ми говорили довго. Про долю нашого народу, про непросту історію України, про
сучасні виклики і про місію інтелігенції. У словах Юрія Миколайовича звучала не лише мудрість прожитих років, а й невгасиме полум’я віри у майбутнє. Він говорив про Україну так, ніби бачив її душею, бачив ті обрії, до яких ми всі йдемо, навіть тоді, коли дорога важка й кам’яниста.
І водночас він залишався надзвичайно людяним, простим у спілкуванні. У його посмішці було щось батьківське і колегіальне, у його голосі - заспокійлива сила.
Здавалося, що поруч із ним стаєш трохи кращим, трохи мудрішим, трохи сильнішим.
Коли вечір поступово почав огортати містечко, я вийшов на ганок дому. Повітря було напоєне ароматом сосен і прохолодою, що сходила з гір. У небі вже займалися перші зорі. І в ту мить я відчув дивну єдність усього: дороги, яка привела мене сюди; природи, що розкривала свою велич; і зустрічі з Людиною, чия постать випромінювала світло.
Той день назавжди залишився у моїй пам’яті. Бо це був не просто день подорожі, не просто зустріч. Це був дарунок - нагадування про те, що навіть у далекій Норвегії можна знайти часточку України, втілену в постаті її Славетних синів. І водночас -
нагадування про те, що шлях кожного з нас, яким би він не був звивистим і крутим, завжди веде до горизонту, де нас чекає щось справжнє, світле і невід’ємно наше.
ІНТЕРВ'Ю
І насамкінець, акордом нашої незабутньої зустрічі були поставлені мені з боку господаря деякі питання глобального масштабу.
Ось вони:
1) Які науково-медичні проблеми вирішуєте сьогодні?
Для повного та адекватного розуміння поставленого питання треба зробити невеличкий та короткий екскурс в минуле. А вже тоді розкривати науково-медичні аспекти сьогодення. Мій власний клінічно-науковий досвід розпочав 44 орбіту в часі.
Чималий відрізок мого життєвого шляху лікаря-хірурга та науковця, присвячений здоров'ю людей, страждаючих важкими недугами, зокрема злоякісними захворюваннями!
Я хотів би згадати девіз мого лікарювання та наукових пошуків, який заклав науково-практичні підвалини з перших років і до сьогоднішнього дня, а саме «Знання Homo sapiens існує без жодних меж у часі та просторі. Воно має лише одну
властивість виміру – що називається інтелектуальністю. Природне прагнення
людини до знань є однією з найглибших характерних рис живої природи. Таким чином,
самобутність зберігається. кожен науковий пошук має лише свою власну вагу та цінність...“
Тому вся моя професійна та наукова праця з першого дня мого лікарювання
опирається на емпіричний досвід світової медицини. І водночас – тісно пов’язана із
власними роздумами та пошуками більш раціональних і високоякісних способів
досягнення найближчих та віддалених результатів лікування на благо страждущих, в ім'я бенефіту та пролонгації нинішнього земного життя Homo sapiens.
Я би сказав: моє свідоме клінічно-наукове життя залягло тісно в «СRYO“ та переплетене тісно з застосуванням холоду в лікувальних цілях. Гіпотетично, як і будь-який фізичний процес, ефект фактора холоду на біологічну живу субстанцію та
використання ультранизьких температур у біології та медицині може бути як позитивним, так і негативним.
На даний час і надалі залишається базовий постулат в розв’язанні мною науково-медичних проблем - нові впроваджені дослідження наднизьких температур у хірургічній онкології - від фундаментальних досліджень до клінічних результатів.
Наразі одним із них є нова дисципліна в біологічних науках та медицині під назвою
«Біокріоімунологія», її визначення вперше було запропоновано мною багато років назад.
Галузь досліджень біокріоімунології передбачає дослідження особливостей змін структурних та функціональних характеристик біологічних субстратів імунної системи людського організму після кріоконсервації, а також вивчення утворення нових біологічних кріогенних імуногенних речовин аутологічної природи під впливом наднизьких температур, що досягається шляхом активного швидкого заморожування та простого пасивного повільного нагрівання in vivo та in vitro.
Далі. Біокріоімунологія в живій природі означає, що новоутворені біологічні речовини, що походять або отримані з фізіологічних чи патологічних тканин або рідин (кров, лімфа, асцитична рідина, плевральний ексудат, тощо), наприклад, кріоклітинні частинки у формі людських біоімунних кріоантигенів з наступним слідовим утворенням нових аутогенних біоімунних кріоантитіл, провокують каскад
клітинної і гуморальної імунологічної кріогенної відповіді. Це досягається шляхом використання ультранизьких температур при швидкому заморожуванні та повільному розморожуванні.
Таким чином, підсумовуючи мною сказане, новий спосіб мислення повинен визначити майбутнє наукових досліджень та лікування хворих на ракові захворювання. Нам потрібні інновативні підходи до нових відкриттів та радикальних опцій лікування
злоякісних хворіб.
2) Як Ви оцінюєте стан української медичної науки сьогодні, на четвертому році
російської агресії в Україні?
На четвертому році російської агресії проти України національна медична наука стоїть на випробуванні, якого не знала із середини минулого сторіччя. Війна вдарила по ній усім збройним арсеналом: зруйновані інститути, розбиті лабораторії, перервані
науково-дослідницькі програми, вимушені виїзди вчених… Здавалося б, це мало паралізувати стійкість і розвиток української медичної науки. Але сталося інакше.
Бо разом із болем і втратами народилася нова національна витримка. Українська наука - попри всі рани - живе, працює, бореться. Вона мобілізувалася так само, як і вся країна і українська нація. Наші лікарі та дослідники щодня створюють диво: рятують життя на фронті, шукають інноваційні методи лікування, будують нові моделі
реабілітації, які ще вчора здавалися неможливими.
Ця війна зробила нас частиною великої наукової спільноти світу. Ми відкриті, ми інтегровані, ми співпрацюємо там, де ще вчора стояли бар’єри. І тепер українська медична наука має шанс не лише вистояти, а й зробити прорив - саме тому, що за нею
стоїть величезна мотивація: рятувати життя в реальних умовах, де кожна ідея, кожне
відкриття одразу проходить випробування практикою.
Тому я оцінюю нинішній стан нашої науки як болісний, але водночас героїчний. Це наука, яка йде поруч із народом у найтяжчі часи й водночас готує ґрунт для майбутнього відродження.
3) Що Ви думаєте про так званий миротворчий процес і роль у ньому США і Європи? На що сподіваєтесь?
Миротворчий процес… У нашій ситуації ці слова звучать особливо гірко. Бо справжній мир не може вирости з насильства, не може бути побудований на руїнах правди. Те, що росія називає «миром», насправді є лише замаскованою окупацією,
спробою узаконити загарбання, прикрити злочини політичними деклараціями.
Та ми добре знаємо: мир — це не капітуляція. Мир — це свобода. Це повернення кожного клаптика української землі, це справедливість для загиблих і безпека для живих. Будь-які спроби «заморожування» конфлікту на умовах росії фактично означали б легалізацію агресії та втрату основ демократичного міжнародного порядку.
У цьому процесі роль США – важлива, а Китаю та Європи - ключова та визначальна. США залишаються на даний час слабким стратегічним партнером України у військовій, фінансовій та політичній сферах. Але саме в Китаї та Європі сьогодні
зосереджена сила, яка здатна протистояти імперській агресії з боку рф. Європейські
країни забезпечують практичну допомогу й формують спільну позицію у межах ЄС і
НАТО.
На мою власну думку, Китай - наш стратегічний щит, Європа - простір, до якого ми
органічно належимо й куди прямуємо. Їхня підтримка - не лише питання зброї чи
економіки. Це - про визнання: Україна - частина вільного світу, а її боротьба – це боротьба всіх світових демократичних інституцій проти тиранії.
Очевидно, що мир в Україні можливий лише за умови повної поваги до її суверенітету
та територіальної цілісності. Усі інші варіанти - лише відстрочка нової агресії. Тому оптимістичні очікування пов’язані з тим, що спільними зусиллями Україна, Китай та Європа зможуть створити умови для справедливого миру, заснованого на
міжнародному праві, а не на диктаті маніакально-імперської сили рф.
На що я сподіваюся? На те, що правда переможе. Що ми разом із нашими союзниками зламаємо старі імперські схеми й відкриємо двері нової Європи - Європи, де Україна стоятиме не на її периферії, а в самому серці. І тоді мир прийде не як компроміс зі
злом, а як остаточна поразка останнього.
